Очевидці голодомору свідчать
Очевидці голодомору свідчать
Спогади Михайла Михлика (смт Драбів)
Колись, ще до війни, ми з батьком, розмовляючи про голод 1933 року, намагались підрахувати, скільки на нашому кутку Слободі, що в Драбові, померло людей з голоду – дорослих і дітей. Переходячи в думці від хати до хати, починаючи з Дуніновки і кінчаючи Кривою Греблею, а також по закутках, ми нарахували більше 120 чоловік. Якщо брати в процентному відношенні до всієї України, то це становило б більше трьох мільйонів чоловік. Слід додати, що наш Драбів ще не був у гіршому становищі за інші села. Голод був створений штучно, навмисне, з політичною метою. Ніколи на Вкраїні не було такого мору, як у 33-му році. Та і як йому бути на такій благодатній землі?! Якщо траплявся недорід хліба, то родило щось інше. Люди не доїдали, було сутужно, але так не мерли. Навіть у 1921 голодному році, у нас в селі ніхто з голоду не помер. Як же це було зроблено? Хоч мені було тоді 12 років, але пам’ятаю, як восени 1932 року по селу роз’їзджали так звані червоні валки. Це декілька підвід із червоним прапором попереду, на підводах — активісти з Комнезаму, комсомольці — всі озброєні довгими залізними щупами. От зупиняється валка проти якого-небудь двору, і юрба чоловік із десяти суне в хату: «Хазяїне, давай лишки!» – «Та де ж у мене ті лишки. Вчора останнє одвіз на станцію». Тоді починають шукати, довбають ключками комин, припічок, долівку в хаті, лізуть на горище, під піч, взагалі шастають, де тільки можна. Витрушують із вузликів, з оклунків усе те насіння, що жінки залишають для сівби.
По хатах скрізь тужба, крик. Люди просять залишити хоч що-небудь для дітей. Ті відповідають, що в колгоспі дадуть. Хто пробував закопувати, то як знаходили, то віддавали під суд, у нас останній ячмінь вимели з-під печі. Та і скрізь те саме. Мало кому вдавалося що-небудь приховати. Зиму люди перебивалися сяк-так: пекли маторженики з картопляних лушпайок, варили квасолю, а на весну і того стало не вистачати. З’явилися пухлі, виснажені, як тіні, люди, що в пошуках якої-небудь їжі ледве плутали ногами.
Розпочалася смертність. Голодні помирали будь-де: в полі, на дорозі, вдома. На підгрунті голоду виникали різні антиморальні вчинки: людоїдство, грабежі, різанина. Люди втрачали свою подобу. Для тих, хто міг як-небудь добратися на роботу (яка вже там робота), видавали талони на затірку. Діти паслися в калачиках і спориші і там же їх часто знаходили мертвими. Їли рогозу, а пізніше – цвіт акації.
Для збирання і захоронення мертвих були виділені спеціальні люди, за це їм платили: трудодень і скількись грамів хліба за кожного замореного. Дітей, що залишалися сиротами, забирали в так звані патронати, і хоч їх там підгодовували, смертність не припинялася. Для декого вже було запізно.
Після першого укосу, десь у липні, стали видавати зерно і водночас виник новий спалах смертності. Але це вже були останні, хто на голодний шлунок допався до хліба. Що тоді робилося: їли котів, собак, жаб, дохлих коней. Коні тоді теж дуже падали, але чому – не можу пояснити.
Тепер про свою сім’ю. Нас було п’ятеро: батько, мати, я і дві сестри – Ольга і Дунька. Як уже я казав, у нас теж все вимели, залишився тільки не знайденим зрізок (зрізана наполовину діжка. – Ред.) проса, та й той украв, підкопавшись уночі, сусід Ігор. Так що, ми на весну залишилися без нічого. Мати пекла макорженики пополам з кормовими буряками. А коли не стало й цього, стали пекти полов’яні маторженики. Од полови кололо в животі, а по тілу немов комашня жалила. І хоч який був голодний, я від полов’яників відмовлявся. Уже стали опухати передки ніг.
Кожному стало ясно, що ще трохи – і ми підемо слідом за іншими. Але треба віддати належне матері. Хоч яка вона була жадна до всякого барахла і тряпок, а коли побачила біду, не порахувалася із своїм приданим. Шовкові платки, килими та інший одяг – усе пішло за кухлі борошна Карьозіновій жінці. Це жінка начальника ГПУ в районі. Тоді в районах існували тридцятки, а начальник ГПУ, звичайно, входив до тридцятки. Тридцять сімей у районі, які отримували все необхідне для життя по закритому розподільнику, і того, що вони отримували, вистачало не тільки для них, а й для того, щоб виманити в голодної людини її останню одежину.
Другим джерелом порятунку був бичок. Звичайний бичок, який залишився один з усієї худоби. Він, на щастя, виявився племінним. І от його в нас виміняв Велико-Хутірський колгосп «Зірка» за кукурудзу, картоплю і просо. Скільки точно дали, не пам’ятаю. Знаю, що лантухів 3 чи 4 знімали з воза. Отак ми вижили.
І хоч загальна картина того страшного року повністю не збереглася в пам’яті, подаю її окремі фрагменти. Головне, що цікаво: всі ті, хто ув’язався в класову боротьбу на селі, організовував колгоспи, розкуркулював, займався викачкою хліба, на кого спиралася радянська влада, – всі вони в першу чергу стали жертвами голоду. Всі ті, хто до хрипоти галасували на зборах за колгоспи: Артеми, Лопатенки, Чокопи, Йовхимки, Снітки, Морози, Василинки – всі першими пішли на кладовище. Уже вони не потрібні були. Вони зробили свою справу. Держава не включила їх до тридцятки, вона просто забула за них.
Куркулів – тих далеко менше загинуло, а особливо тих, хто був висланий.
Йовхимок (Осадчий) — із восьми душ сім’ї залишилось тільки двоє. Причому, померли здорові, повноцінні люди. Самому меншому було 13 років. Чокопів (Сергієнків) – із п’яти душ сім’ї залишилось двоє. Петро Чокопів був мені товаришем. Ранком коло лабазів я з ним зустрівся, щось балакали, а в обід його
мати відвезла разом із сестрою на кладовище. І досі стоїть перед очима: полуденна спека, возок, який з трудом тягне охляла жінка, а на возку хрест-навхрест лежать двоє – Петро і Галька, ножки здригаються од поштовхів візка, і начебто діти сплять.
У Стадників (Кози) – із п’ятьох залишилася одна Козина Катерина. Пам’ятаю: весна, 14-й клас, учителька перекликає, нема Стадника, хтось із учнів доповідає: «Вчора одвезли в яму».
Старий Білан, аби самому вижити на той злиденний запас, що залишився в сім’ї, убив жінку та дочку. Про це ми взнали, прийшовши до школи, і майже всі побігли дивитися. О, краще б я того ніколи не бачив. У мене після того з’явився психічний розлад, який тривав майже рік. Жінку він убив одразу, а дочці перерізав сонну артерію, і вона конала 10 годин поспіль. Оббризкані кров’ю стіни і стовпи. У кутку на печі – труп старої жінки, коло неї куски закривавленого м’яса. На краю печі головою звисла дочка. Коси злиплися від крові. Дише через рану на горлі, кров по краях рани пузириться, і виривається страшний храп. Ось на яких наочних посібниках ми виховувалися змалку…
У газеті «Соціалістична Драбівщина» за травень 1933 року було таке повідомлення. На Сокирній (колишня вулиця Леніна.- Ред.) судили чоловіка і
жінку, які зарізали власну дитину та їли її м’ясо. Я не пам’ятаю, скільки їм дали, та хіба це важливо? Важливо те, як будувався соціалізм і до чого довели людей.
Я вже говорив, що голодні умирали на ходу будь-де. Була тоді складена і частушка: «Як в 33-му году мерли люди на ходу». Батько, який працював тоді польоводом у жнива, вертаючись з роботи, не раз розказував, що сьогодні викосили одного, а вчора двох – чоловіка там чи жінку, все чужі люди, які по дорозі забрели в жито і там померли. Знаходили чужих людей і на кладовищах.
Ми знаходили в себе багато чужих людей, а наші десь померли, бо багато
збрело із села тоді, і по цей день ні слуху, ні духу про них.
Я пережив на своєму віку аж чотири голодовки: народився в голодний 1921 рік, потім 1933-й, потім блокада Ленінграда. І нарешті – 1947-й голодний рік. Я не раз мав можливість спостерігати за психікою голодних людей і міг би багато про це розповісти, але я веду розмову про 33-й рік. Смерть стала звичайним явищем. Тільки зрідка дехто зітхне. Ждуть підводу, яка повинна забрати тіло.
Збиранням і захороненням трупів на нашому краю займався Грицько Р. Не знаю, чи він сам зголосився на це, чи йому доручили, але дуже ретельно, просто запопадливо він ставився до своєї роботи. За кожного захороненого йому писали трудодень і платили натурою – печеним хлібом. У нього на обліку були не тільки померлі, а й ті, що все доживають. Це був його заробіток, і він кожний день обходив тих, що були кандидатами в «земельний відділ».
А бувало, що Р. не вистачало часу чекати. Якось на базарній площі
знепритомніла баба. Коли кинулись до неї, вона була без будь-яких ознак життя. Людина незнайома, з чужих сіл. Сповістили Р., він з’явився. Скинувши бабу на воза, повіз на кладовище. Але коли став стягати, баба прочунялась, побачила яму і зрозуміла все.
— Синочку, рідненький, – почала благати баба, – підожди трохи. Я ще не
вмерла.
— Ніколи мені ждати, – закричав той, – вас багато таких. Я за тебе, може, уже
хліб получив. І він штовхнув бабу до ями.
Не завжди збирач користувався возиком. Цей був для дорослих. Із патронату, де помирало багато дітей, він їх носив під пахвою – по двоє.
Коли хтось, читаючи мої записи, може не повірити. Адже злочинці не залишали ніяких слідів. Ніде. Тільки свідчення очевидців. Але і їх майже не залишилося. Я – з останніх. І коли я піду з цього світу, то ніхто у нас вже не знатиме про найстрашніший злочин віку, який за своїми розмірами дорівнює гітлерівським концентраційним таборам.
У моєї дружини померло від голоду двоє братів – найстарший і найменший, а вона сама перебувала в патронаті там же в Лисаченковій хаті..
за матеріалами книги
Віктора Козоріза
«Драбівська справа»
