Золотоніщина в 40 - 50 роки ХХ-го століття

Воєнне лихоліття

 

   Великі випробування випали на долю наших земляків у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Уже з перших її днів, не чекаючи повісток, сотні краян з’явилися на призовні пункти райвіськоматів і виявили бажання піти на фронт. Серед перших добровольців були жителі м. Золотоноша Б.І. Бершнтейн і Ф.В. Тамик, колгоспник с. Вознесенське М.М. Поляков. Житель с. Дробівці С.Я. Зубаньов добровільно пішов на фронт разом зі сином Віталієм. Приніс заяву до військкомату з проханням направити на фронт і учень 8-го класу Золотоніської середньої школи №5 М. Мониченко.

   Дев’ятикласники Гельлязівської школи №2, які б мали стати її першими випускниками в 1942 р., у повному складі прийшли до військкомату з колективною заявою про вступ у ряди діючої армії. Юнаків було направлено на навчання у військові училища.

   Через Золотоніщину проліг один з маршрутів евакуації населення, майна та устаткування із західних районів на схід. Уже 28 червня 1941 р. Золотоніський і Гельмязівський райвиконкоми одержали розпорядження забезпечити безперебійну роботу залізниць, укомплектувати їх необхідними кадрами. Гасло «Усе – для фронту» стало законом для жителів Золотоніщини. Самовіддано працювали залізничники, рух потягів відбувався за військовим графіком. Підприємства харчової промисловості міста відправляли свою продукцію прямо на фронт.

   Особливе значення для фронту мало організоване на Золотоніському лікеро-горілчаному заводі виробництво протитанкових пляшок із запалювальною сумішшю, розробленою в хімічній лабораторії заводу під керівництвом інженера В.М. Галлака. Випуск цієї бойової продукції розпочався в липні 1941 р. Виробництво запалювальних пляшок було виснажливим і багато в чому небезпечним, але робітники заводу працювали понад 12 годин на добу, безперебійно поставляючи фронтові цю вкрай необхідну продукцію. Тільки за 2 місяці було вилучено декілька десятків тисяч одиниць цієї альтернативної зброї. Золотоніський лікеро-горілчаний завод залишився основним постачальником запалювальних пляшок для військ Південного фронту.

   У приміщенні Золотоніської школи №4 розташувався евакошпиталь 26-ї армії. Його очолив головний лікар Золотоніської лікарні С.Л. Малиновський. Уже наприкінці червня цей осередок милосердя прийняв перший ешелон із пораненими. Пізніше шпиталь було нагороджено Перехідним Червоним прапором Державного Комітету оборони.      

   У липні 1941 р. в Золотоноші розпочав діяльність винищувальний загін для боротьби з диверсантами і шпигунами, сприяння евакуації людей та майна. У районі с. Зорівка бійцями загону було знешкоджено двох диверсантів, а біля с. Хрести – ліквідовано ворожий десант. Золотоніські винищувальники захопили й декількох шпигунів, які сигнальними ракетами спрямували удари німецьких бомбардувальників на наших відступаючих частинах.

   Після залишення 22 серпня 1941 р. військами 38-ї Черкас запеклі бої близько місяця точилися безпосередньо на території Золотоніщини. На Гельмязівщину через залізничний і автошляховий мости відступали частини 26-ї армії. Оборону переправи було допущено 14-й кавалерійській дивізії, її бійці, незважаючи на артерелійський обстріл та бомбові удари противника, утримували позиції впродовж двох днів. У Гельмязові понад місяць розташувався штаб 26-ї армії.

   У другій половині вересня 1941 р. становище Південно-Західного фронту катастрофічно погіршився, вони з боями відходили на схід, залишаючи Золотоніщину. 19 вересня 1941 р. гітлерівці вступили в м. Золотоноша і, відтак над краєм опустилася темна ніч нацистської окупації.

   Окупанти безжально знищували людність Золотоніщини. Уже на третій день після свого приходу вони розстріляли 300 мирних жителів. У листопаді 1941 р. німецький каральний загін учинив звірячу розправу над єврейським населенням в урочищі Ярки. Там було розстріляно понад 3,5 тис. осіб, серед них – сотні старих жінок і дітей.

   У Золотоноші було створено концентраційний табір, куди окупанти відправляли радянських віськовополоннених, активістів та націонал-патріотів. З 25 по 30 липня 1942 р. у місті нацисти знищили понад 7 тис. радянських віськовополоннених та мирних громадян, а в березні 1943 р. вони стратили 63 підопічних Бакаївського будинку для людей похилого віку.

   Багатьох старих у могили кинули ще живими. Усього ж за час тимчасової окупації нацисти знищили в м. Золотоноша понад 12750 мирних жителів Золотоніського, Драбівського, Гельмязівського, Іркліївського, Чорнобаївського, районів, біженців та віськовополоннених.

   У масових розстрілах мирних громадян брали участь і місцеві колабораціоністи. Справжніми катами своїх односельців були деньгівські поліцаї брати Андрій та Василь Носенки. На їхній совісті понад 100 закатованих мирних жителів села.

   Для населення краю було запроваджено загальну трудову повинність. Багато наших земляків розділили гірку долю «остарбайтерів». Загалом до рейху було вивезено 5550 жителів краю.

   Нацисти спочатку розграбували ремонтно-механічний завод (РМЗ) у Золотоноші, а потім намагалися налагодити на ньому виробництво. До війни цей флагман промисловості краю випускав механізми союзного значення, а за окупації РМЗ перейшов на виробництво дріб’язкової продукції: сокир, вил, лопат, відер, плит. З 1942 р. підприємство виконало замовлень на суму всього 300 тис. крб. Ледь животіли м’ятний завод, меблева фабрика та інкубаторна станція, по суті не працювали молокозавод, цегельна та інші підприємства.

   Зручною ширмою для пограбування продовольчих ресурсів краю стали реорганізовані колгоспи – так звані «громадські двори». Урожаєм у громадському секторі розпоряджалася німецька влада. Безсоромно грабували окупанти й індивідуальні селянські господарства. Характерним щодо цього є наказ коменданта м. Золотоноша від 15 січня 1942 р.: «Хто не здає молока на молокозавод, того буде оштрафовано до 10 тис. крб., а хто продає молоко – того буде розстріляно.» 7 листопада 1941 р. начальник Золотоніської округової управи по сільському господарству заборонив молоти зерно до виконання плану засипки посівного і страхового фондів.

   Знищивши в краї попередню систему освіти і культури, нацисти намагалися створити свої навчально - виховні осередки. Ось кілька розпоряджень окупаційної власті: «дозволити заняття в школі в молодших 4-х класах з квітня 1942 року,» «у зв’язку з обмеженістю викладення частину вчительського персоналу звільнити», «всіх інспекторів, директорів, які працювали раніше, звільнити», «використання навчальних планів, підручників, вчительської літератури, наочного приладдя, виданих за більшовиків, забороняється», «припинити організацію будь-яких гуртків та товариств» і т.п. Багато культурно-освітніх установ було спалено чи перетворено на склади, стайні, казарми, а в приміщенні районного будинку культури розташовувалося гестапо. Для відповідної ідеології обробки жителів краю колабораційні кола налагодили випуск газет «Золотоніські вісті » та «Золотоніський голос», які стали органами маріонеткової міської управи. Тут позитивно висвітлювалася діяльність окупаційної влади, на всі лади розхвалювався «новий порядок», широко рекламувалися «принади» життя в німецькому рейху.

   Незважаючи на жорстокі репресії, жителі краю не стали на коліна перед окупантами. Уже від початку окупації край охопило полум’я антинацистської боротьби. Ще у серпні – вересні 1941 р. було сформовано 4 партизанські загони: Деньгівський (командир – В. Гук), Дмитрівський (М. Лелека ), Коробівський (П. Строкань), Чапаєвський ( Д. Воскобійник). Проте вже восени ці загони, навіть не розпочавши ніяких бойових дій, розпалася, а їх бійці розійшлися по домівках. Це було фатальною помилкою: за допомогою зрадників гестапівці встановили тиловий склад загонів, майже всіх партизанів було схоплено і згодом розстріляно.

   Кращі умови для боротьби з ворогом було створено в Гельмязівському районі. Ще до окупації краю тут було сформовано партизанський загін, для якого у Свининських лісах створено базу із запасами провіанту, боєприпасів, теплого одягу. Особовий склад бійців загону добирався доволі ретельно, до нього спочатку увійшло 65 чоловік. Командиром Гельмязівського загону став перший секретар РККП(б)У Ф.Д. Горєлов, комісаром – голова гладківщинського колгоспу М.І. Ілляшенко, а начальником штабу – голова райвиконкому І.С. Тютюнник.

   Згодом Гельмязівський загін ім. Чапаєва поповнився воїнами відступаючих радянських військ,а кількість його бійців зросла до 90. Виходячи із оточення, до загону потрапив і відомий російський письменник А. Гайдай. Тут він служив рядовим кулеметником і поліг у бою біля с. Ліпляве 26 жовтня 1941 р., прикриваючи відхід своїх бойових побратимів.

   Партизани загону Горєлова розгорнули активні бойові дії на територіях Гельмязівського та Канівського районів. Вони висадили в повітря понтонний міст через Дніпро, розгромили німецькі комендатури в селах Богдани, Ліпляве, Прохорівка та Озерище, знищили з ворожими солдатами, розповсюджували серед населення зведення Радінформбюро, перешкоджали окупантам грабувати край.

   Проте, на жаль, недовгою була бойова біографія цього партизанського загону. В листопаді 1941 р. його було вщент розгромлено переважаючими силами карателів.

   Наприкінці 1941 р. підпільники Золотоніщини поширили перші антинацистські листівки. Їх розповсюджували С.К. Гормаш у Золотоноші, М.Г. Ярмола в Дмитрівці і С.І. Шиятенко в Хрущівці. Друкування листівок здійснювала М.Ф. Демко, а обов’язки зв’язкової виконувала Г.І. Шморгун.

   На початку 1942 р. патріоти Золотоніщини почали створювати перші підпільні групи. У лютому на квартирі В. Елланського було проведено організаційну народу золотоніських підпільників. У ній взяли участь Г.Р. Ніколаєв, М.І. Савран, О.М. Соловйов, І.П. Назеренко. Незабаром підпільна організація зросла до 378 осіб. Та в лютому - березні 1943 р. фашистам вдалося завдати відчутних ударів по підпільних. Натрапивши на слід організації, вони провели масові арешти і розстріляли підпільників Г. Ніколаєва, О. Лукомську, І. Айккала, І. Коломійця. У список смертників , який було опубліковано в місцевій газеті за наказом гібітскомісара О. Гайдемана, потрапило 75 підпільників. У цілі від розправ підпільники пішли в ліси де створили партизанський загін. Він розпочав свої дії з лютого 1943 р. Командиром загону став М.І. Савран, комісаром – П.М.Потапов начальником штабу – О.М.Соловйов.

   Золотоніський партизанський загін розгорнув бойові операції, застосовуючи рухливу тактику, в районах Яготина, Золотоноші Драбова й Ліплявого. За нетривалий час існування цього партизанського загону з лютого по вересень 1943 року його бійцями було знищено 500 гітлерівців, 13 ворожих автомашин , 2 паравози, 8 вагонів, 3 міномети, 6 ручних кулеметів, висаджено в повітря 2 залізничні мости.

   У с. Чапаєвка на початку 1943 р. було утворено підпільну антифашистку групу на чолі з колишнім штурманом морської авіації С.О. Кривицьким, до неї увійшли колишні віськополонені та молодь села. Улідку того ж року чапаєвські підпільники налагодили зв’язок із командиром Черкаського партизанського загону С.Н. Пальохою і відтоді узгоджували із черкаськими партизанами свої дії.

   Після переможного завершення історії битви на Курській дузі радянські війська розпочали загальний наступ з метою визволення Лівобережній Україні. У другій половині вересня 1943 р. розгорнулися запеклі бої на території Золотоніщини. У визволені нашого краю безпосередню участь взяли війська 3-го гвардійського Сталінгранського механізованого корпусу, 23-ї і 218- ї стрілецьких дивізій, 138 –ї стрілецької дивізії резерву ставки ВГК, 662 – й близько бомбардувальний авіа полк та інші підрозділи. Ці формування належали до Воронезького фронту. 21 вересня 1943 р. 7-ма і 8-ма бригади 3-го ГСМК вибили німців із Бойківщина, перерізавши за залізничний шлях на м. Золотоноша. Наступного дня вони повели наступ на райцентр, а 9-та бригада – на с. Вознесенське, значний опорний пункт противника. Воїни 7-ї бригади, переслідуючи відступаючих німців, зайняли с. Деркачівка та хутори Вершинозгарський і Андріївський. Запеклий кількагодинний бій розгорівся в районі с. Скориківка де перебували значні сили противника, проте опір ворога було зламано і село стало вільним. Таким часом командир 9-ї бригади полковник С.Д. Кремер доповідав командуванню корпусу: «Веду запеклий бій за Вознесенське. Противник веде запеклий опір. » Водночас корпусна розвідка повідомила про рух виступаючих сил противника із с. Драбів на м. Золотоноша. Для того, щоб не допустити об’єднання ворожих підрозділів наші війська посилили натиск і рішучим фаланговим ударом 9- ї бригади вибили ворога із Вознесенське села та ст. Пальміра.

   На світанку 22 вересня 1943 р. воїни мехкорпусу зав’язали бої на підступах до Золотоноші. Надвечір місто було очищено від загарбників. В оперативному зведенні Радінформбюро від 22 вересня 1943 р. повідомилося про визволення нашими військами м. Золотоноша й залізничного вузла.

   23 вересня 1943 р. наші війська з боями визволили с. Піщане і районний центр с. Гельмязів. У виготовленні Гельмязова відзначалися 23 – я стрілецька дивізія під командуванням генерала О.Г. Корольова, який згодом загинув.

   Визволивши м. Золотоноша, гвардійці 3-го Сталінгранського мехкорпусу у взаємодії з іншими підрозділами повели наступ на м. Черкаси. У ході бою за с. Кропивна 25 вересня 1943 р. героїзм і високу бойову підготовку проявив навідник гармати 1593-го винищувального протитанкового полку А.Т. Зеленін. Влучними пострілами своєї гармати він змусив відступити підрозділ противника, що оточив і на деякий час захопив батарею реактивної артилерії наших військ. У жовтні 1943 р. за цей подвиг мужній сержант був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

   Вістрями трьох клинів бригади 3-го Сталінградського мехкорпусу протаранювали оборону противника, пробиваючись до Дніпра. Уже 25 вересня мотоциклетний батальйон корпусу вийшов на лівий берег Славути. Частини 8-ї бригади обходили вузли оборони противника біля сіл Кедина Гора і Хрести. Гвардійці 9- ї, не зупиняючи навчального наступу після визволення с. Деньги, буквально на плечах противника опівдні 26 вересня увірвалися у с. Чапаєвка. А вже наступного дня підрозділи бригади оволоділи с. Красне.

   28 вересня 1943 р. наші віська визволили від загарбників с. Бубнівська Слобідка, Домантів, Коробівка, Матвіївка. Отже, на кінець вересня 1943 р. усю територію Золотоніщини було звільнено від гітлерівських загарбників.

   Світлий день визволення принесли золотонісцям сини багатьох братніх народів : росіяни – Герої Радянського Союзу Г.І. Прутко, О.С. Степанов і Т.Г. Соловйов, грузини Г.Г. Мадебурі, вірменин О.А. Нанав”ян, удмурт В.Н. Коробов, узбек Ж Махамбетов, татарин Ф.А.Зайнулін та багато інших. Понад півтори тисяці бійців загинули в боях за визволення краю.

   Упродовж двох місяців Золотоніщина перебувала на лінії грандіозної наступальної операції котра дістала назву битви за Дніпро. Уже 26вересня передові загони корпусів 52-ї армії вийшли до Дніпра у районі с. Домантів, Коробівка, Чапаєвка. 373 дивізія дислокувалася біля с. Домантів а штаб 52-ї армії перебував у с. Піщане.

   Після визволення Золотоніщини на території краю було оголошено військовий стан, проводилася велика мобілізаційна робота. Так тільки в с. Чапаєвка було мобілізовано 267 осіб, яких відразу без належної підготовки кинули на передову. 80підлітків із Золотоноші направили на навчання до шкіл ФЗН.

   Восени 1943 р. воїни 15-го окремого залізничного містобудівельного батальйону розпочали роботи по відбудові моста в районі м. Черкаси. Виконання цього завдання ускладнювалося постійними обстрілами і бомбардуванням противника та нестачею підсобної робочої сили. Сотні жителі с. Чапаєвка Панське, Залізки здебільшого добровільно брали участь у будівництві мосту. Понад із чоловіками працювали жінки і підлітки. Міст Було зведено в гранично короткі терміни. Завдяки цьому мостовому переходу було задіяно єдину відбудовану залізницю, що забезпечувала просування наших військ на цьому важливому стратегічному напрямі.

   У м. Золотоноша та селах Коробівка й Чапаєвка розташувалися прифронтові шпиталі, які забезпечували лікування поранених бійців та повернення їх у стрій. Місцеве населення всіляко допомагало в утриманні цих осередків милосердя.

   На фронтах священної війни наші земляки демонстрували яскраві зразки героїзму, вірність військовій присязі, здатність до самопожертви. Понад 12 тис. краян-золотонісців осягли солдатські шинелі близько двох третіх фронтовиків не повернулося до рідних домівок. Широка бойова географія земляків: від суворих скель Норвегії до теплих хвиль Середземор’я, від Ельби до хребтів Великого Хінгану і сопок Курил.

   За ратні подвиги на фронтах війни понад 3 тисячі жителів Золотоніщини нагороджено орденами і медалями. Серед 151 жителя області, удостоєного в роки Великої Вітчизняної війни звання Героя Радянського Союзу, шестеро є уродженцями нашого району. У сузір’ї Героїв воїни – золотонісці Я.Т. Андрющенко, М.О. Лисенко, В.Ф. Педько, В.І. Рибалко, Г.Л. Світличний, М.А. Сукач. Троє з них загинуло смертю хоробрих: М.О. Лисенко, В.Ф. Педько, М.А. Сукач. Четверо героїв земляків були офіцерами, один сержантом, і один єфрейтором. Серед нагородження уродженців нашого району Золотою Зіркою Героя – представники різних військових спеціальностей: артилерист, льотчик, піхотинець, політпрацівник, мінометник, і понтонер.

   Ще сім Героїв Радянського Союзу до чи після присвоєння їм цього високого звання жили на Золотоніщині, хоча й не були уродженцями цього краю. Зокрема, це – І.М. Дорофєєв, Ф.М.Зінченко, С.А. Куниця Л.О. Меншиков, Ю.С. Ороховатський, П.Р. Романчук, І.Г. Чорний.

   Земля Золотоніщини дала Україні 4-х повних кавалерів ордена Слави. На цей високий п’єдестал солдацької доблесті було піднято наших земляків М.К. Андрієнко (с.Гельмязів), Г.П. Березу (с.Чапаєвка), А.Л. Дерев’янка (с.Ковтуни), Г.Л. Криворучка (с.Домантів).

   У літопис безсмертя назавжди вписано ім’я нашого земляка – гастеллівця О.Т. Романенка, який навчався в Чапаєвській школі. Біля м. Опочки Псковської області 12 липня 1944 р. він спрямував свій падаючий літак на ворожу колону і загинув як герой.

   Орденом Леніна посмертно нагороджений уродженець с. Гельязів командир взводу Д.О. Коробочка. Такої ж високої нагороди було удостоєно воїнів – фронтовиків О.М. Марченко із Золотоноші, І.І Величка (с.Подільське), Г.П. Прокопенка (с.Піщане) та ін.

   Уродженець с. Піщане Г. К. Чорнобай служив на Північному флоті, був командиром есмінця «Жгучий». Його подвиги на морях відзначено одинадцятьма бойовими орденами: п’ятьма – Червоного Прапора, двома – Вітчизняної війни, чотирма – Червоної Зірки. Закінчував свою морську службу Г.К. Чорнобай уже у званні віце – адмірала. Сімома орденами, в тому числі трьома Червоного Прапора, відзначеного подвиги на фронтах війни піщанці М.Д. Колесника. Командир танкового корпусу Д.Д. Давальченко, родом із Піщаного, пройшов бойовий шлях від Сталінграда до Берліна, нагороджений багатьма бойовими відзнаками.

   В уставленому з’єднанні – 1-й польовій дивізії ім.Т. Костюшка – воював наш земляк із с. Пальміра Л.В. Нікель. За мужність і героїзм його відзначено як польськими, так і радянськими нагородами: Золотим Хрестом Заслуги, двома срібними Хрестами Заслуги, срібною медаллю «Заслужений на полі Слави», медаллю «За Варшаву», знаками Грюнвальда і Костюшка,ордером Вітчизняної війни 2- г ост. та ін.

   Жителька с. Деньги М.О. Зміхновська була на фронті військовим фельдшером, брала участь у Сталінградській битві, Ризикуючи життям, вона врятувала сотні поранених бійців. Її мужність була відзначена ордером Червоного Прапора та медалями. Такою ж високою нагородою було нагороджено в її чоловіка-фронтовика О.Ю. Зміхновського.

   Декілька наших краян у числі небагатьох стали учасниками параду Перемоги в Москві 24 червня 1945 р. Серед них – фронтовик-золотонісець М.Ф. Люльченко, воїн -танкіст із с. Каврай Г.П. Брус і розвідник, уродженець с. Чапаєвка І.В. Медвідь.

   Ковраєць Г.С. Нерух у роки війни пройшов фронтовим дорогами від Кавказу до Відня, брав участь у битві під Москвою, був нагороджений ордерами Червоної Зірки, Вітчизняної війни 2-го ст., а його званням Героя на хліборобській ниві в післявоєнні роки відзначеного високим званням Героя Соціалістичної Праці. Подвиги наших земляків у роки священної війни з нацизмом не померкнуть у віках.

 

Подвиг Відродження

 

   Ще гриміли бої неподалік від Дніпра, а жителі Золотоніщини відразу після визволення визволення приступили до мирної праці та відбудови зруйнованого війною господарства. А війна принесла краю багато лиха, заподіяні нею рани дуже глибокими і дуже болісним. На початку війни в м. Золотоноша мешкало 18500 осіб, а на осінь 1943 населення міста скоротилося більш ніж наполовину і становило 9000 мешканців.

   У роки війни катастрофічно постраждала промисловість району. Було виведено з ладу понад 30 підприємств, у тому числі завод імені Лепсе, маслозавод, лікеро-горілчаний завод, 3 державні млини, 2 МТС, підприємство «Енергія» (с.Гельмязів), електростанція, висаджено у повітря 2 залізничні станції, спалено елеватор на зернові склади та зернові склади.

   Великої шкоди завдали гітлерівці й сільському господарству. Окупанти перетворили на руїни десятки культурно-освітніх установ: шкіл, лікарень, клубів, бібліотек. Вже наприкінці вересня у1943 р. дала струм міська електростанція, а згодом було порушено й водогін.

   Неймовірні труднощі довелося переборювати селянам. Не вистачало тягла, посівного матеріалу, робочих рук, різко скоротилося поголів’я худоби. Тяжкої осені 1943 року жителі Золотоніського району зібрали уцілілі поля землеробних культур на площі 33061 га (85%), при цьому у фонд Червоної Армії було здано понад 337000 ц хліба, а по закупках – 65000 ц. Озимих було посіяно на площі понад 15000 га, на зяб виорано 3192 га. На Гельмязівщні посіяли понад 6700 га озимини.

   Уже на кінець 1943 р. в Золотоніському районі було відбудовано 19 ферм зерносховище і млин. В оптимальні терміни навесні 1944 р. гельмязівці посіяли 6000 га соняшника, 1400 га кукурудзи, 1800 га картоплі. У 1944 р. з кожного гектара тут було зібрано 100 – пудовий урожай хліба.

   На кінець 1944 р. у Золотоніському районі працювали районний будинок культури, 15 сільських клубів, районна бібліотека з фондом 16432 книги 2 дитячі бібліотеки, 33 читальні. У Золотоніському районі в той час працювало 33 гуртки художньої самодіяльності, із них 15 драматичних (173 учасники), 8 танцювальних (67 учасники), 5 співочих (117 учасники).

   Жителька с. Хрущівка М.Д. Шевченко передала до фонду перемоги 35000крб. своїх особистих заощаджень. А всього на території Золотоніщини на будівництво танкової колони було зібрано 2170230 крб.

   Продовжувався й процес відродження сільського господарства. Поступово відновлювалися посівні площі, збільшувалися поголів’я громадської худоби. Так, від 1944до 1948 р. поголів’я ВРХ зросло на 850%, овець і кіз на 430 %, свиней – на 625 %. На кінець кінець 40-х рр. урожайність зернових культур досягла довоєнного рівня.

   Процес відбудови Золотоніщини та Гельмязівщини значно ускладнився голодом 1946-1947., який був викликаний засухою, так і антинародною продовольчою політикою сталінського керівництва.

 

Період «Відлиги»

 

   50-ті початок 60-х рр.. характеризується суттєвими змінами в адміністративно-територіальному устрої краю. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР 7 січня 1954 утворилася Черкаська область, до складу якої було включено Золотоніський та Гельмязівські райони (раніше підпорядковані Полтавській області).

   Незважаючи на труднощі та прорахунки, сільське господарство розвивалося динамічно. За 1950- 1956 рр. посівні площі в Золотоніському районі збільшилися на 15 % (100 тис. га), поголів’я ВРХ зросло до 18150 голів (у т.ч. корів – 6150), свиней – до 20190

   Певні зрушення сталися і в промисловому розвитку краю. Ставали до ладу нові підприємства, зокрема в Золотоноші – м’ятний завод (1952 р.), пивзавод (1953 р.).

   У 1951 р. з’явилася й перша ГЕС у с. Матвіївка, її потужність становила лише 25 кВт. З початку 1960-х рр. край одержував електрострум від Кременчуцької ГЕС.