Золотоніщина в 20 - 30 роки ХХ-го століття

Радянська модернізація

 

   Після поразки Української національно-демократичної революції на території Золотоніщини остаточно утвердилася радянська влада, а відтак, розпочалися соціалістичні перетворення. 20-ті – 30-ті рр. ХХ ст. характеризувалися суттєвими змінами в адміністративно-територіальному устрої краю. У липні 1920 р. Золотоніський повіт новоутвореної увійшов до складу новоутвореної Кременчуцької губернії, однак через два роки після ліквідації повіт знову став територіальною складовою Полтавської губернії. Населені пункти з кількістю жителів не менше 1 тис. осіб набували статусу центрів сільських рад.

   7 березня 1923 р. було утворено Золотоніський, а у квітні – Гельмязівський та Піщанський райони у складі Золотоніської (з 1925 р. - Черкаської, 1927 р. – Шевченківської) округи. На середину 1920-х років площа Золотоніського району становила 965,7 км² , Гельмязівського – 752,2 км², Піщанського - 524,8 км² , кількість сільських рад у них, відповідно – 22, 17 і 12 населених пунктів – 118, 78 і 28, чисельність господарств – 12106, 8925 і 7119, населення – 72899, 45365 і 32174. До Золотоніського, Гельмязівського і Піщанського районів тоді входила низка населених пунктів Канівщини та Драбівщини. З другого боку, с. Чернещина опинилося в складі Драбівського району (Мехедівська сільрада).

   У 1930 р. відбувся перехід на дволанкову систему управління: центр – район. Через два роки запроваджується обласний поділ, і Золотоніський та Гельмязівський райони увійшли до Київської, а з 1937 р. – до новоствореної Полтавської області.

  Перехід до мирного життя після громів громадської війни супроводжувався значними труднощами. Край перебував у стані господарської розрухи. Так, із 7 винарень уціліли лише 2 ,10 цегелень – 1. Посівні площі скоротилися в повіті на 13%. Велика засуха 1921 р. призвела до масового голоду та зменшення поголів’я худоби на 38,7%.

   Катастрофічне становище в економіці змусило більшовиків переглянути свою господарську політику. Було запроваджено нову економічну політику – неп. Завдяки непу промисловість відродилася, декілька підприємств було передано в оренду (зокрема чавуноливарну майстерню, млин і махорю в м. Золотоноша). У 1925 р. промисловість краю виробила продукції на з млн. крб.

   Реалізація більшовицької програми індустріалізації зачепила й наш край. Зокрема, в першій пол.1930 р.р. у м. Золотоноша стали до ладу ремонтно-механічний, м’ятний, маслоробний, крохмале–патоковий, конопляний заводи, швейна фабрика, чинбарня та ін. На 1934 р. обсяг промислової продукції зріс до 8 млн. крб.

   Досить драматично проходив на території краю процес колективізації сільського господарства. Перші паростки колективної праці з’явилися ще в період непу, це були комуни ТСОЗи, різні сільськогосподарські артілі, кредитно – збутові товариства тощо. Так, у Гельмязові в 1922 р. було створено комуну “Іскра“, у 1924р. - “Зірка“, у Чапаєвці – спочатку ТСОЗ (1924 р.) , а потім артіль “Промінь“ (1925 р.)

   Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років колективізація набрала планомірного, суцільного, а відтак, і насильницького характеру. На її піковій хвилі в краї виникло близько 70 колгоспів. Їхні назви віддзеркалювали більшовицьку еру української історії, наприклад: “Червоний брід“ (Гельмязів), “Червоний Париж“ (Кропивна), “Червоний шлях“ (Синьооківка) , “Червона зірка“ (Крупське), “Червоний поділ“ (Подільське), “Червоний партизан “ (Маліївка) , “Червоний прапор“ (Щербинівка), “Червоний орач“ (Драбівці), “Червона діброва“ (Дібрівка); увічнювали імена вождів – імені Леніна, Ілліча, Сталіна, Косіора, Ворошилова, Молотова тощо. На 1 жовтня 1933 р. було колективізовано 84 % селянських господарств в і 94 % землі.

   Насильницька колективізація супроводжувалася “розселюванням“ селян, у результаті сотні зразкових господарів краю втрачали свою землю і майно та виселялися за межі району.

   Одним із страшних наслідків насильницької колективізації стала трагедія голоду 1932 – 1933 р. р. Особливо постраждала від цієї біди степова Гельмязівщина , тут, за далеко не новими даними станом на березень 1933 р., голодувало 2523 дорослих і 2010 дітей, опухло від голоду 576 осіб, померло близько 300. Загалом же за ті два голодні роки в Гельмязові голодною смертю загинув кожен 8- й, у Кривоносівці – 6-й, у Калениках – 5-й , у Піщаному – 4-й , а в Плешканях і Підставках – 3-й.

   Лише наприкінці 1934 р. було подолано кризу колективізованого сільського господарства, і колгоспи почали поступово спинатися на ноги. Значну роль у налагодженні сільгоспвиробництва відіграли Золотоніська та Гельмязівська МТС. Окремі господарства домоглися помітних виробничих успіхів. Далеко за межами краю линула слава про здобутки колгоспників артілі ім. Чапаєва (с. Чапаєвка), це господарство стало дипломантом Всесоюзної сільгоспвиставки. Вагомих успіхів досягли і піщанські та гельмязівські колгоспники. Наш край став осередком зародження руху доярок – три тисячниць, серед його зачинательок – О.К. Слива (с. Дмитрівка), М. І. Камша (с. Гельмязів), О.Н. Заїка (с. Чапаєвка).

   Трактористи Гельмязівської МТС вибороли першість у Всесоюзному змаганні механізаторів. Їхнього директора І.П. Авраменка було обрано депутатом Верховної Ради СРСР 1-го скликання і нагороджено Великою Золотою медаллю виставкому, а трактористів Івана та Василя Кив (с. Плешкані) відзначено орденами Леніна.

   Помітні зрушення відбувалися й у духовній сфері, політика в ній радянської влади дістала назву “культурної революції“. Ліквідовувалася неписемність, розбудовувалася нова система освіти, відкривалися нові навчальні заклади. Відбувався перехід до обов’язкової семирічної освіти, у Гельмязові, Золотоноші, Піщаному, Домантові, Коробівці, Чапаєвці та інших селах працювали середні школи. У Золотоноші функціонували педагогічний та агрономічний технікуми, медична школа та школа механізації сільського господарства.

   Інформацію до жителів краю доносили дві районні газети: “Вісті“, а з 1930 р. - “Червоний Жовтень“ (Золотоноша) та “Колективіст Гельмязівщини“ (с. Гельмязів). Зростала мережа культурно-освітніх установ. У Золотоноші та Гельмязові працювали районні будинки культури, у селах та на окремих підприємствах – будинки колективіста та клуби. Практично в кожному селі діяли бібліотеки та хати – читальні.

   Наші краяни залишили помітний слід у науці. Уродженець м. Золотоноша О.М. Бах став засновником наукової школи біохімії, його було обрано дійсним членом Академії наук СРСР, а в 1941 р. за унікальні заслуги в науковій діяльності удостоєно звання лауреата Державної премії СРСР. Важливий внесок у розвиток мовознавства зробив відомий індолог, академік О.П. Баранников.

   Незважаючи на непрості суспільні умови, розвивалася література і мистецтво. На цей час припадає розквіт таланту відомого письменника Ю. Гедзя (Савицького). Автором талановитих поезій став відомий просвітник М.О. Злобинець (Домонтович). У 1920 -х рр. змушена була податися в еміграцію (США) молода поетеса Н.А. Лівицька-Холодна (с.Гельмязів). В еміграції жив і творив видатний державний діяч УНР, поет і публіцист С.П. Шелухін (с. Деньги). З’явилися й перші поетичні збірки М.І.Терещенка (с. Щербинівка). Вагомий творчий доробок залишив талановитий майстер пензля І.М. Шульга (с.Кропивна). На 1930-ті р.р. припадає початковий період творчої біографії відомого художника І.І. Черінька (с.Деньги).

   На Золотоніщині та Гельмязові дедалі більшого поширення набували фізкультура і спорт. Правофланговим сільської фізкультури по праву вважається спорт колектив с. Чапаєвка. У цьому селі 7 червня 1936 р. було відкрито перший в Україні типовий сільський стадіон. Восени того ж року чапаєвські фізкультурники вибороли перше місце на всеукраїнській спартакіаді, яка проводилася на Чапаєвському стадіоні. Футбольна збірна Чапаєвки ставала неодноразовим переможцем республіканських турнірів серед сільських колективів.

   Дальшого розвитку набула система охорони здоров’я . Так, Золотоніську районну лікарню на 130 ліжок у 1939 р. обслуговували 112 медпрацівників. Заслуженим авторитетом користувалися головний лікар Золотоніської райлікарні, член наукової ради при Наркоматі охорони здоров’я УРСР С.Л. Малиновський, ветеран охорони здоров’я Я.С. Альтшулер та гельмязівська лікарка Ю.Є. Дубиніна. У 1936 р. була започаткована санітарна служба.

   Тридцяті роки, особливо їхня друга половина, характеризуються розгулом сталінських репресій, і сотні наших краян стали їх жертвами. Вістря терору було спрямовано насамперед проти інтелігенції: учителів, лікарів, культпрацівників, творчих людей. У катівнях ГУТАБу загинули Ю. Ґедзь , М. Домантович. Лише в Антипівці жертвами незаконних репресій стали 40 осіб, у Гельмязові – 29, у Піщаному – 13.