У деяких родин Зорівки війна забрала по п’ятеро синів

   День визволення від фашистських загарбників у нашому селі святкують урочисто. В такі моменти я згадую, як усе було 70 і більше літ тому…

   21 вересня 1941 року з боку залізниці з автоматами наперевіс у Зорівку увійшли німці. Ми з сусідами сиділи біля окопу в дворі, а коли зачули стрілянину, спустилися в нього. Поспішали, бо сусідові уже поранило руку. Зайшлі вояки вигнали нас із ненадійної схованки, яка й так давала лише ілюзорний прихисток. Чужинці тим часом хазяйнували на подвір’ї: ловили курей, каченят. По всьому селу кричала птиця, репетували свині… Завойовники змушували жінок готувати їм їжу, заходили до хат і брали все, що заманеться.

   Почали встановлювати свої порядки. Невдовзі зігнали людей, щоб обрати і призначити старосту та поліцаїв. Колгосп реорганізували, утворивши натомість громадський двір. На роботу треба було виходити рано і працювати допізна. Молодь почали забирати до Німеччини. Проводи юнаків і дівчат із села нагадували похорони, бо ніхто не вірив, що колись доведеться побачитись з рідними, повернутися в рідні краї. Арештовували комуністів, комсомольців, активістів. Дев’ятьох односельців розстріляли в Золотоноші, а голову сільської ради катували, змусили викопати собі яму на кладовищі, на краю якої й випустили в нього кулю.

   Важко працювали й дорослі, й діти, всі роботи виконували вручну, а поліцаї ще й підганяли, били, принижували людей. Мій батько до війни працював учителем, а при окупантах, як і всі селяни, пішов на роботу в громадський двір. Якось поліцай під’їхав до нього на коні й каже з погордою: «Що, Ілля Мефодійович, доля міняє людину?» Батько відповів філософською поетичною цитатою: «Она изменчива всегда, то поднесет его высоко, то бросит в бездну с высока…». Обмеженому наглядачеві годі було зрозуміти високий зміст цих слів.

   Два роки село потерпало в окупації, всі чекали визволення. З’являлись листівки про події на фронтах, але за їх поширення і читання жорстоко карали. Нарешті прийшла осінь 1943 року. Радянські війська успішно наступали вже на Лівобережжі України. Німці нещадно грабували села, вивозили все, що могли, відчуваючи крах своїх загарбницьких намірів. Підпалювали будівлі. Так у Зорівці знищили два шкільні приміщення, всі громадські колгоспні споруди, два клуби, дві крамниці, три вітряки, дві майстерні, троє складських та 12 тваринницьких приміщень, шість будинків колгоспників. Переможний наступ визволителів врятував село від повного знищення.

   Настало 22 вересня. Рівними колонами війська увійшли в село. Радісні зорівчани повиходили на вулиці з гостинцями: хто із свіжоспеченою хлібиною, хто з молоком, кавунами, фруктами – ділилися всім, що мали. А через кілька днів прокотилася чутка, що на Чорнобаївщині прорвалися німецькі війська і просуваються в бік Зорівки. Люди покинули свої хати і рушили до Верхньої Згарі, де стояли артилеристи, які охороняли залізницю. Солдати організували розвідку і заспокоїли зорівчан: німців зупинено, можна повертатися додому.

   Почалася нова хвиля мобілізації чоловіків. Воювати пішло близько 500 осіб, загинуло 228 із них… Окремі родини втратили по четверо – п’ятеро синів… Тим часом відбудовувалося господарство. Селяни з нетерпіння чекали закінчення війни і чим могли допомагали фронтові.

 

Ганна Хоменко,

вчителька-пенсіонерка,

с.Зорівка

Повернутись