Спогад Віктора Чорнобая (учасник бойових дій, інвалід війни, с.Вознесенське)

 

  Служив я у 64-му окремому запасному інженерно-саперному батальйоні, який підпорядковувався 2-ій танковій армії Першого Білоруського фронту під командуванням Жукова. Перше бойове хрещення отримав на Віслі під час визволення Варшави 17 січня 1945 року. Після жахливої артпідготовки, коли снаряди летіли через наші голови, стояв стіною пороховий дим, виринаючи із його клубів, ми форсували річку. Відтоді наш батальйон назвали Варшавським. Із кровопролитними боями ми просувалися на Прусію, Померанію, будували мости, ставили понтони, розміновували поля, знищували фугаси. Так дійшли до Одера. Важким був той шлях. Ми втрачали на ньому солдатів, офіцерів, друзів, бойових побратимів.

   Для будівництва переправи через Одер пиляли ліс. Пригадую випадок: ми саме зробили перерву, щоб нагострити інструменти, коли з'явився німець. Він став розгнівано вимагати, щоб не чіпали дерев, бо цей ліс, мовляв, його власність. Це після того, як чотири роки фашисти топтали нашу землю, вбивали людей, спалювали села і міста!..

    Під обстрілом гармат і бомбардуванням з літаків ми про­довжували зводити переправу. Ворог здогадався відкрити шлюзи і всі наші зусилля пішли нанівець: кріплення похилились і їх зірвало та понесло разом з потоком води і криги. Це було в районі міста Франкфурт на Одері. Але ми здолали цю річку, дістались до протилежного берега в іншому місці, відкривши напрямок на Берлін. Я пройшов через Бранденбургські ворота і 2 травня був у столиці Третього Рейху. І тут підступна куля влучила у плече.

    Майже три місяці довелося провести у госпіталі міста Ліхен. Мене загіпсували аж до пояса, вільною залишалася тільки права рука. Якось вибрався із лікарняного полону і побачив у одному з дворів красиву черешню. Так закортіло скуштувати її червоних ягід і я проліз у діру, пробиту в паркані снарядом. Та посмакувати черешнями не вдалося – двоє німців зруйнували мої наміри, звинуватили у мародерстві, спробували навіть віддати під суд. Усе минулось, залишились тільки гіркі спогади. На своїй землі вони, уже й переможені, поводились як господарі, а на нашій – чинили такі звірства...

    На фронті разом зі мною були односельці Михайло Кухаренко, Григорій Минченко, Микола Біляєв, Михайло Чорнобай. Усі тоді живими повернулися додому, а тепер уже спочивають у рідній землі, царство їм небесне.

     Мене після поранення визнали непридатним до військової служби, тому влаштувався на роботу у Пальмірську МТС, де й пропрацював 45 років. Зараз уже став 86-літнім дідом, господарюю як можу, тримаю пасіку і добрих людей пригощаю медом. Хочу дожити до 9 травня – до Дня Перемоги, а далі – як Бог дасть.

 

Віктор Чорнобай,

 учасник бойових дій,

інвалід війни, с.Вознесенське

 

Повернутись