Переможна історія Золотоніщини

   То був вікопомний вересень 1943 року. У визволенні нашого краю безпосередню участь узяли війська 3-го гвардійського Сталінградського мехкорпусу, 23-ої і 218-ої стрілецьких дивізій, 662-ий близькобомбардувальний полк та інші підрозділи Воронезького фронту. Після визволення Ромодана і Лубен війська 3-го Сталінградського мехкорпусу, якими командував генерал-лейтенант В.Т.Обухов, отримали завдання звільнити райцентр – місто Золотоношу, форсувати Дніпро і створити плацдарм на його правому березі.

   22 вересня воїни 9-ої бригади цього з’єднання під командуванням полковника С.Д. Кремера після запеклого бою вибили противника із с. Вознесенське тстанції Пальміра. На світанку того ж дня частини 8-ої бригади корпусу (командир – Д.М. Бєлий) зав’язали вуличні бої безпосередньо у Золотоноші. Кровопролитний герць тривав упродовж цілого дня, місто двічі переходило з рук у руки і лише надвечір, силами усіх трьох бригад мехкорпусу у взаємодії з підрозділами 218-ої стрілецької дивізії ворога було здолано. Ця вікопомна подія сталася в середу, про неї було урочисто повідомлено у черговому зведенні Радінформбюро.

   23 вересня 1943 року наші війська з боями звільнили Піщане і Гельмязів. У визволенні Гельмязова відзначилася 23-тя стрілецька дивізія під командуванням генерала О.Г. Корольова. Після визволення Золотоноші гвардійці 3-го мехкорпусу у взаємодії з 138-ою стрілецькою дивізією повели наступ у черкаському напрямі. Ворожі війська на рубежі сіл Кедина Гора, Снігирівка, Хрести, Чапаєвка, Чобітьки, Деньги, Кропивна чинили запеклий опір просуванню наших підрозділів.

   23 вересня в районі села Деньги потрапили в оточення частини 7-ої гвардійської бригади. Проте вже наступного дня бригада із незначними втратами вирвалася з оточення, оволоділа Кропивною. У ході бою за це село героїзм і високу бойову виучку проявив навідник гармати 1583-го винищувального протитанкового полку, уродженець Рязанщини А.Т. Зеленін. Подвиги його у боях за визволення нашого краю відзначені високим званням

   Героя Радянського Союзу. У боях за Деньги відзначився підрозділ, яким командував старший лейтенант О.М. Степанов, пізніше він був посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. На світанні 26 вересня ворог був викинутий із Деньгів. Вістрями трьох клинів бригади 3-го Сталінградського мехкорпусу протаранювали оборону противника, пробиваючись до Дніпра. Не зупиняючи наступу, радянські війська буквально на плечах противника опівдні 26 вересня увірвалися в Чапаєвку, а через день оволоділи Бубнівською Слобідкою, Домантовим, Коробівкою. Вони вийшли до Дніпра широким фронтом від Супою до Сули і розпочали підготовку до форсування Славути.

   Понад півтори тисячі воїнів сплять вічним сном у братських могилах Золотоніщини.

   Вклонімося великим тим рокам і ще раз продемонструймо глибоку шану до визволителів, що врятували наш край від поневолення.

 

Герої-визволителі Златокраю

Визволителі нашого рідного краю…Їх десятки тисяч: генерали і рядові, українці й сини та дочки інших народів, увінчані високими орденами й скромними медалями, живі й полеглі – всі вони заслуговують на нашу глибоку шану й нев’янучу пам’ять.

 

Визволитель Гельмязова

 У центрі села Гельмязів на гранітному п’єдесталі височить бронзова фігура солдата, який спирається на меч. Цей пам’ятник вінчає братську могилу воїнів-визволителів, де знайшов свій вічний спочинок і генерал О. Г. Корольов. Одна з центральних вулиць цього села носить його ім’я, а в місцевому народному музеї зберігаються цінні реліквії: портрет О. Г. Корольова, польова сумка і особисті речі, листи з фронту…

   Олександр Гнатович народився 4 травня 1901 р. в російському селі Пошехонне на Ярославщині. Дитинство минуло у безпросвітних злиднях, адже зростав у багатодітній бідняцькій родині. Ще підлітком почав заробляти на хліб насущний, працюючи в Петрограді слугою німецького торговця. Спізнав гіркої сирітської долі: рано померли його батьки від голоду й хвороб, це змусило хлопця повернутися до села, аби як єдиному годувальнику опікуватися своїми шістьма молодшими братами. Згодом Олександр добровольцем пішов у Червону Армію, виявив неабияку мужність у боях з військами генералів Денікіна та Врангеля. Відтоді й розпочалася його військова кар’єра: сільський хлопець пройшов шлях від червоноармійця до генерала. По закінченню в 1922 р. піхотних курсів у Москві служив на різних командних посадах, виявивши при цьому ініціативність і великий організаторський хист. Як начальник штабу 168-ої стрілецької дивізії взяв участь у радянсько-фінляндській війні, розробив низку переможних бойових операцій, за що був відзначений орденом Червоного Прапора.

   Згодом полковник Корольов опиняється у вирі Великої Вітчизняної війни. Йому, як досвідченому військовику, довірили командування 90-ою стрілецькою дивізією, яка вела оборону на підступах до Ленінграда. Саме тут комдив отримав свого другого ордена Червоного Прапора. У творах В. Кочетова про захисників міста-героя він згадується досить часто як улюбленець бійців дивізії, досвідчений командир. Після закінчення курсів при Військовій академії Генштабу РСЧА Олександра Гнатовича було призначено командиром 23-ї стрілецької дивізії Воронезького фронту, а у вересні 1943 р. присвоєно звання генерал-майора.

   Влітку – восени 1943 р. дивізія Корольова пройшла у невпинних боях понад 300 км українським Лівобережжям, визволивши від окупантів щонайменше 260 населених пунктів. У нагородному листі О. Г. Корольова зазначено, що він – «хоробрий і вольовий командир», «був енергійним і грамотним генералом, сміливо приймав рішення і наполегливо проводив їх у життя»..

   Саме 23-й стрілецькій і випало принести прапор визволення до районного центру Гельмязів того незабутнього 23 вересня 1943. Це село, та й усі українські землі полюбилися генералові, про що свідчать його листи рідним. В одному з них він писав: «Тут багато садів, хатинки – біленькі мазанки. Звільнили велике село. Скільки тут фруктів – яблук, груш… Народ натерпівся багато. Жінки нас зустрічають зі слізьми на очах. Підходимо до великої ріки…»

   Цією великою річкою був Дніпро-Славута. Захопивши разом зі своїми бійцями плацдарм, генерал Корольов розгорнув на правому березі ріки один з перших командних пунктів і, нехтуючи небезпекою, під шквальним вогнем насідаючого противника безпосередньо командував боєм, підбадьорював бійців. 29 вересня ворог обрушив на сміливців шквал артилерійсько-мінометного вогню, і комдив-23 був смертельно поранений осколком снаряда. Він помер того ж дня на руках свого заступника з політчастини майора О.І.Фролова. Тіло героя було переправлено на лівий берег і з найвищими військовими почестями віддане гельмязівській землі. За поданням командувача Воронезького фронту генерала армії М.Ф. Ватутіна та члена військової ради генерал-лейтенанта М.С. Хрущова Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 жовтня 1943 р. «за успішне форсування Дніпра, міцне закріплення плацдарму на його західному березі й виявлені при цьому відвагу і героїзм» генерал-майору Корольову Олександру Гнатовичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Усі сім братів Корольових віддали своє життя на фронтах священної війни за честь і незалежність багатонаціональної Батьківщини.

 

Один із дев’яти

 Є на кубанському хуторі Ольховатському справді унікальний музей, експозиція якого розповідає лише про одну родину – місцеву сім’ю Степанових. Її берегиня, мати-героїня, кавалер ордена Вітчизняної війни 1-го ст. Єпистинія Федорівна Степанова відправила на фронти усіх своїх 9 синів-соколів і дочекалася лишень одного, та й той незабаром помер від воєнних ран. Один із полеглих на фронтах братів удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу. Це Олександр Степанов, учасник визволення Златокраю.

   Він був наймолодшим у сім’ї, народився 25 квітня 1923 р. на хуторі Перше травня (так тоді називався Ольховатський) Тимашевської волості Кубано-Чорноморської області.

   Його назвали іменем первістка цієї родини, 17-річного Олександра, замученого білогвардійцями під час громадянської війни. Після закінчення семирічки Олександр-молодший працював у рільничій бригаді місцевого колгоспу.

   А коли просурмили тривогу, у вересні 1941-го двадцятирічний кубанець Степанов добровольцем пішов на фронт і подолав шлях від Сталінграда до Дніпра. Після закінчення курсів лейтенантів при Орджонікідзенському військовому училищі був направлений під Сталінград, де вирувала вирішальна битва на Волзі, відзначився в боях як мужній і талановитий командир. Навесні 1943 р. за бойову звитягу лейтенанта нагородили орденом Червоної Зірки.

   А потім були вогняні версти тріумфального визвольного походу Лівобережною Україною, безкінечні бої, гіркота втрат бойових побратимів. О.Степанов воював під прапорами уславленого з’єднання – 3-го гвардійського Сталінградського мехкорпусу, який зіграв вирішальну роль у визволенні Злато-краю від нацистських окупантів.

   …За 2-2,5 км від Чапаєвки група розвідників та саперів, якою командував гвардії старший лейтенент О. М. Степанов, усього за одну ніч відбудувала зірваний німецькими військами міст через р. Золотоношку, чим забезпечила подальший наступ частин мех-корпусу. Однак ранком 23 вересня підрозділ Степанова було виявлено противником, і відразу із західної околиці с. Деньги розпочався кулеметно-автоматний обстріл. Гітлерівці почали обходити розвідників, намагаючись їх оточити. О. Степанов помітив, що найбільш смертоносний вогонь противник вів із крайнього будиночка, який стояв неподалік від дороги. «По одному, обережно, за мною!» – скомандував він своїм бійцям і, притискаючись упритул до землі, ховаючись за нерівностями місцевості, високою травою поповз в обхід до будиночка. Опинившись усередині приміщення, старший лейтенант обережно пробрався до дверей кімнати, звідки через вікно вели прицільний вогонь із автоматів троє гітлерівців, і короткою автоматною чергою знищив їх. Через мить було знешкоджено й обслугу ворожого станкового кулемета, яка обстрілювала із горища. Захопивши цей опорний пункт ворога, О. Степанов зі своїми бійцями уміло організував кругову оборону, відбив кілька атак ворожого взводу піхоти. Із 40 гітлерівців, які штурмували будинок, тільки небагатьом удалося врятуватися. Інші встелили своїми тілами шлях до будиночка, котрий гвардійці перетворили на неприступну фортецю.

   У своєму, як виявилося, останньому листі до матері з фронту Олександр писав: «Вам треба гордитися тим, що у Вас стільки синів на фронті зі зброєю в руках захищають любиму Вітчизну. Незабаром, мамо, ми повернемось додому з перемогою. А якщо й судилось нам загинути, то знайте, що ми загинули за мир і щастя на землі...». Та не пощастило йому та його братам повернутися до рідних пенатів…

   Старший лейтенант О. Степанов зі своїми бійцями одним із перших форсував Дніпро і закріпився на плацдармі біля с. Селище (Канівщина), відбиваючи шалені контратаки ворога. Особливо «спекотним» і, як виявилося, трагічним видався день 2 жовтня. Танки й піхота противника з двох боків повели наступ на позиції, які займала рота Степанова. Одну за іншою ціною страшних втрат особового складу було відбито шість атак гітлерівців. Зрештою, настав момент, коли Степанов залишився один, а вороги пішли в чергову атаку. Стікаючи кров’ю й долаючи нестерпний біль, поранений командир зв’язався з командним пунктом батальйону: «Прощайте, товариші! Даю відсіч сьомій контратаці. Залишилося п’ятнадцять патронів, п’ятнадцять фашистів ще знищу. Граната буде для мене…» Дійсно, останньою гранатою герой підірвав себе й кількох ворогів, що оточили його.

   Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 жовтня 1943 р. старшому лейтенантові О. М. Степанову посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Свій останній спочинок мужній син Росії знайшов у с. Бобриця Канівського району на березі Дніпра.

 

Григорій Голиш,

кандидат історичних наук, доцент,

директор наукової бібліотеки

Черкаського Національного університету

ім. Б. Хмельницького,

лауреат обласної краєзнавчої премії ім. М.Максимовича

Повернутись