Войно-ясенецький: дві грані однієї долі

 

    В один з останніх днів квітня 1877 року в сім’ї Фелікса та Марії Войно-Ясенецьких, які жили в південному місті Керчі, народився син Валентин, який ріс активним, дуже спостережливим та допитливим хлопчиком. Його оточувала атмосфера християнської любові, добра, милосердя. Сам Валентин пізніше згадував: «Батько був людиною чистої душі, ні в кому нічого поганого не бачив, всім довіряв…»

    Коли сім’я переїхала до Києва, у хлопчика з’явилася здібність до малювання і батьки віддали його в художню школу, де він любив робити ескізи, малюнки з духовного життя ченців Києво-Печерської лаври, але його постійно мучила совість, що він не повинен займатися тим, що подобається, а повинен бути там, де більше потрібен людям. Так прийшло рішення вступити на медичний факультет Київського університету імені Святого Володимира, у якому на той час викладали видатні діячі науки: професори В.К. Високович, В.П. Образцов, В.В. Підвисоцький, Г.Є. Рейн, М.А. Тихомиров та ін. Ці люди великого розуму, гарячого серця вплинули на формування особистості майбутнього лікаря, який настільки успішно закінчив університет, що всі йому пророчили тільки шлях ученого, але він усім говорив, що буде лікувати простий люд, незважаючи на те, що сам був дворянського походження.

     Так юнак потрапляє в госпіталь Червоного Хреста, де пройшов сувору практику, допомагаючи тяжко пораненим на війні з японцями на початку XX століття. З перших же днів проявилися його вольовий, рішучий характер і високий професіоналізм. Не маючи спеціальної підготовки з хірургії, зразу став робити відповідальні операції на суглобах, черепі, а пізніше — на серці, легенях, шлунку, нирках. Особливо відомими були його офтальмологічна практика та значні досягнення в анестезіології. Ім’я Войно-Ясенецького стало відомим у широких колах.

    Там же в госпіталі він зустрів свою майбутню дружину, сестру милосердя Анну Ланську, яка прожила з ним душа в душу до 38 років.

    Протягом 13 років Войно-Ясенецький працює земським лікарем у Симбірській, Курській та Саратовській губерніях. Йому доводилося працювати і терапевтом, і хірургом, і окулістом, і гінекологом, і урологом. Його робочий день починався о 9-й годині ранку і закінчувався о 1-й годині ночі. Число відвідувань на рік становило 30–35 тис., число операцій — 700–1100 (нейрохірургічні, абдомінальні, торакальні, гінекологічні, урологічні та ін.). Звертає на себе увагу низький показник післяопераційної летальності — усього 4,5–5,5 %.

     Наприкінці 1907 року Валентин Феліксович був переведений в Фатеж, де у нього народився син Михайло. Однак пропрацював там хірург недовго: справник-чорносотенець домігся його звільнення за відмову припинити надання допомоги пацієнтові і з'явитися за його терміновим викликом. Валентин Феліксович однаково ставився до всіх людей, не розрізняючи їх по положенню і достатку. У доповідях "наверх" він був оголошений «революціонером». Сім'я переїхала до рідних Ганни Василівни в місто Золотоноша, де у них народилася дочка Олена.

     Переїхавши до Москви, став екстерном у відомого професора хірургії татопографічної анатомії П.І. Дяконова. В.Ф. Войно-Ясенецький почав розробляти новий напрямок у хірургії — регіонарну анестезію. Він створив свій метод знеболювання кисті руки. У 1916 році захищає докторську дисертацію «Про регіонарну анестезію другої гілки трійчастого нерва», що була високо оцінена світилами медичної науки.

     Хвороба дружини змусила його прийняти пропозицію у квітні 1917 року переїхати до жаркого Ташкенту, де він обіймав посаду хірурга та головного лікаря великої міської лікарні. На той час у місті лютували малярія, тиф, холера. Голод гнав людей із Волги в теплі краї. Трупи штабелями лежали навіть біля лікарні.

     Але теплий клімат не врятував дружину. Через два роки вона помирає від туберкульозу легень, залишивши на руках чоловіка чотирьох дітей: старшому було 12 років, а молодшому — тільки 6. Ця трагедія приводить його до філософських роздумів про сенс життя. Все частіше в його душі звучить фраза з Євангелія, яка запала ще в дитинстві: «Жаття багато, а женців мало». Він став часто відві­дувати церкву, тлумачити Новий Заповіт, який прочитав, ще навчаючись у школі. Так він став не тільки лікарем для тіла, але й для душі, й одне іншому ніколи не заважало. Цікаво, що сан священослужителя він прийняв у 1921 році, якраз у ті часи, коли багато хто відмовлявся від нього, тому що йшло жорстоке гоніння на церкву. Уже через два роки був арештований і висланий у Туруханський край. І це був не перший арешт. Усього в тюрмах і засланнях Валентин Феліксович провів 11 років. Але й там він не марнував часу, а використовував гнітючі години, дні, місяці, роки для написання своїх наукових праць. Його праця «Нариси гнійної хірургії» користується популярністю і в наші дні. Він її підписав «Епіскоп Лука (Войно-Ясенецький)». Одержану за неї Сталінську премію віддає на допомогу дітям жертв війни. Вона стала настільною книгою хірургів та інших лікарів.

    У 1926 році закінчується строк заслання. Валентинові Феліксовичу вдається востаннє відвідати батьків, які мешкають у Черкасах.

    У 1943 році архієпископ Лука був обраний у Священий синод Російської православної церкви, а через три роки його перевели для служіння до Сімферополя, де призначили архієпископом Кримським та Сімферопольським. У місцевий медичний інститут його не допустили, але він, незважаючи на поважний вік, завжди консультував і вів прийом хворих, читав лекції лікарям міста, писав наукові праці.

     Цікавими є філософські роздуми вченого, розміщені в його праці «Наука і релігія»: «Бог існує; навіть більше того — тільки Він і існує, і те, що в Ньому і з Ним зв’язано… Христос дійсно Боголюдина, був розіпнутий, воскрес і знову прийде на цю землю». Далі він говорить, що сила релігії в тому, що вона пробуджує любов до життя, до природи, до людини, освітлюючи їх світлом вічного смислу. Він вважає, що саме релігія рухає науку, тому що «в релігійному досвіді ми вступаємо в контакт з вічним Розумом, Голосом світу. Хто любить Бога, тому дано знання від Нього. Саме тому частина великих досягнень та винаходів належить тим, хто були і християнами і вченими… Наука без релігії — «небо без сонця»… І тепер ясно, чому в житті вчених релігія мала таке велике значення. Професор Деннерт переглянув погляди 262 відомих дослідників природи і вияснилось, що серед них тільки двоє було невіруючих». Архієпископ пише, що навіть Дарвін, гіпотеза якого про походження людини від мавпи прижилася в шкільних підручниках, наприкінці життя відмовився від своєї помилки і покірно розкаявся перед Богом.

    Одного разу Войно-Ясенецькому поставили питання: «Як це ви, професоре, вірите в Бога, якого ніколи не бачили?» На що він відповів: «А ви в розум людський вірите?» — «Вірю». — «А я не раз розтинав людський череп, розсікав мозок, і ніякого розуму там не знаходив… Точно так же я не бачив Бога. А для того, щоб мати смисл життя, необхідно вірити в те, що Він є… Маючи Бога в душі, наповнюєшся дійсним багатством».

   Наприкінці життя В. Войно-Ясенецький осліп, але зберіг ясність мислення і працелюбство.

      11 червня 1961 року вчений, архієпископ закінчив своє земне життя. Похорон перетворився на демонстрацію, що виявляло велику любов народу до цієї неординарної людини.

Повернутись